Все життя я ненавидів даішників. Якось поїхали ми з братом покататися по вечірньому містечку. А перед цим повечеряли гострою їжею (лука там, часнику наїлися в досить великій кількості). Їдемо, – як! – зупиняють. Шібздік якийсь, м з кепкою.
– Пив? А ну-ка дихни! – обожнюють даішники у людей з рота нюхати, просто пре їхня це справа. А мені че? Щас, думаю, я тобі Дихне! Зморщився так даішник, дав документи відразу, ну, поїхали ми далі кататися.
Проходить деякий час, заїхали ми в один мікрорайон, а виїхати не можемо, перекопано все теплотрасами. Довелося пробиратися по газонах, а під кінець педантично з’їжджати з найвищого бордюрчика біля зупинки. Звідки не візьмись – машинка з цими ж даішниками. Питають, че за їзда типу? Виправдовує, перекопали, мовляв, все, проїхати неймовірно. А документи? Кажу, ви ж мене півгодини тому зупиняли. І тут цей шібздік, м з кепкою:
– Че-то не впізнаю, а ну дихни! – Знову скривився, документи мені дає і розмовляє вбито: – Дізнався! 🙂
Будь першим хто прокоментує